Українська | English

Головна » Прес-центр » Пряма мова

Промова Голови НБУ Якова Смолія на відкритті Щорічної дослідницької конференції Національного банку України та Національного банку Польщі "Взаємодія фіскальної та монетарної політики"

Вступна промова

Голови Національного банку України Я. В. Смолія на відкритті

Щорічної дослідницької конференції

"Взаємодія фіскальної та монетарної політики"

Київ, 31 травня 2018 року

 

 

 

Доброго ранку!

 

 

Радий вітати вас на Щорічній дослідницькій конференції, яку ми традиційно проводимо спільно з Narodowy Bank Polski за підтримки Проекту технічної допомоги Канада−МВФ та Київської школи економіки. Мені приємно, що вже втретє цей захід збирає представників центральних банків, міжнародних організацій, провідних науковців зі відомих університетів та експертів не лише України, але й з усього світу.

 

На подальші два дні нас об'єднала тема, цікава та актуальна для всіх країн незалежно від рівня розвитку, − взаємодія фіскальної та монетарної політики.

 

На перший погляд, уряд та центральний банк мають дещо різні цілі. Фіскальна політика полягає у перерозподілі коштів в економіці таким чином, щоб вона зростала. Мета уряду – забезпечити працездатне населення робочими місцями з прийнятним рівнем доходів та захищеність непрацездатних громадян. При цьому для нього важливо, щоб фінансування бюджетного дефіциту не призводило до накопичення боргів, які було б складно обслуговувати.

Водночас сучасні центральні банки зазвичай спрямовують монетарну політику на забезпечення цінової стабільності. Іншими словами, на утримання інфляції на такому рівні, за якого можна говорити про незмінність купівельної спроможності грошей.

 

Однак насправді центральний банк та уряд об'єднує одна більш масштабна спільна мета – макроекономічна стійкість. Адже без неї неможливе зростання економіки.

 

У сучасному світі складних економічних та фінансових процесів ані уряд, ані центральний банк не можуть дозволити собі бути "кораблем", що йде власним курсом. Сьогодні від їхнього вміння знайти спільну мову залежить успішність всієї економіки. Без такого взаєморозуміння центральний банк не може приборкати інфляцію, а уряд – забезпечити стійкість державних фінансів.

 

Разом з тим, дуже легко переплутати координацію фіскальної та монетарної політики з підпорядкуванням однієї політики іншій. Особливо країнам, що розвиваються.

 

По-перше, в таких економіках якість та стабільність інститутів зазвичай помітно відстає від розвинутих країн.

 

По-друге, відрізняється взаємозв'язок економічного зростання та інфляції. В розвинутих країнах економічні спади зазвичай супроводжуються дефляцією. Натомість, у країнах, що розвиваються, економічним кризам притаманна стрімка девальвація обмінного курсу і, як наслідок, найвищі показники інфляції.

 

По-третє, в таких країнах часто застосовуються неринкові механізми ціноутворення на певні категорії товарів та послуг, у тому числі й за рішенням уряду. Це позначається на спроможності центробанку управляти інфляцією.

 

Четверта, але не менш важлива відмінність, – структура державного боргу. У країнах, що розвиваються, значна частина державного боргу номінована в іноземній валюті. Це робить уряди вразливими до змін обмінного курсу і створює в них так званий «острах плавання» – неприязнь до плаваючого курсу, який є невід'ємною частиною режиму інфляційного таргетування.

 

Відтак, економіки, що розвиваються, більш схильні піддатися спокусі перетворити координацію політик на домінування фіскальної політики над монетарною.

 

З роками випадки фіскального домінування у країнах, що розвиваються, порідшали. І це дало можливість пересвідчитися на практиці – виважена та скоординована з центральним банком фіскальна політика лише підвищує ефективність монетарної політики – за умови незалежності центробанку. І навпаки, різноспрямована та нескоординована політика уряду та центробанку створює загрози для економіки. Особливо якщо їй притаманне фіскальне домінування.

 

Наприклад, надто м’яка фіскальна політика, що не узгоджується з цілями монетарної політики, може призвести до накопичення державного боргу та пришвидшення інфляції. У разі якщо це створює ризики для виконання інфляційних цілей, центральний банк не має іншого вибору як підвищити ключову процентну ставку. В результаті, зростають бюджетні витрати на обслуговування боргу.

 

Якщо уряд поважає незалежність монетарної влади, ситуація зазвичай завершується тим, що уряду доводиться здійснювати фіскальну консолідацію.

 

Гірший сценарій чекає на країну, у якій практикується фіскальне домінування. Тоді в уряду з'являється спокуса звернутися до центрального банку за фінансуванням. Якщо центральний банк задовольняє це "прохання", боргові зобов’язання держави починають нагромаджуватися на балансах центрального або комерційних банків. Водночас монетарна політика перестає тримати фокус на ціновій стабільності. Натомість її починають застосовувати в інтересах уряду – для зменшення вартості обслуговування боргу. Результат передбачити неважко – надмірні коливання обмінного курсу національної валюти і, зрештою, періодичні валютні та економічні кризи.

 

Я міг би навести приклади з історії, які вже стали класичними кейсами, чи більш сучасні, які мали місце в інших країнах лише минулого року.

 

Але навіщо заглядати в інші країни, якщо недалеке минуле України не менш показове?

 

До 2015 року підпорядкування монетарної політики цілям уряду було звичним елементом державної політики в Україні. Роками центральний банк був змушений проводити м’яку монетарну політику для забезпечення загальнодержавних потреб. Іноді – як доказ політичної лояльності керівництва центрального банку, який на той час не мав справжньої інституційної незалежності. Іноді – для уникнення повномасштабної фінансової кризи. Лише у 2014 році, коли наша країна потерпала від розгортання військового конфлікту на сході та нашарування економічної, валютної та банківської криз, Національний банк профінансував майже 40% зведеного бюджету країни.

 

Але незалежно від причин така практика була неприйнятною і ставала на заваді реалізації Національним банком його основного призначення – забезпечення цінової та фінансової стабільності в країні.

 

Три роки тому фіскальному домінуванню в Україні було покладено край. Національний банк здобув справжню інституційну незалежність та оновлений мандат. Саме з того часу політика Національного банку офіційно спрямована на забезпечення цінової та фінансової стабільності з метою сприяння сталому економічному розвитку України.

 

Водночас відбулися реформи і в інших сферах економічного життя країни. Зокрема, реформа енергетичного сектору. Завдяки цьому найбільша енергетична державна компанія країни "Нафтогаз України" більше не потребує фінансування від монетизації Національним банком державних облігацій. Завершилося очищення банківського сектору, а разом з ним – і необхідність Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у фінансовій підтримці Національного банку.

 

Усе це створило передумови для відходу від фіскального домінування та реалізації режиму інфляційного таргетування. З того часу ми впевнено йдемо до цілі – зниження та стабілізації інфляції на рівні 5% у середньостроковій перспективі. Якщо 2015 рік ми завершили з інфляцією понад 40%, наразі вона перебуває на позначці 13%. Уже цього року вона знизиться до однознакового рівня, у середині наступного – увійде в цільовий діапазон, а у 2020-му – вийде на рівень 5%.

 

Сьогодні, озираючись назад, ми переконані, що наша країна в жодному разі не може повернутися до фіскального домінування.

 

Нас – Національний банк та уряд України – об'єднує спільне бачення, у якому майбутнє – за координацією, виваженістю та повагою до незалежності центрального банку.

 

Чи є у світі єдиний загальноприйнятий правильний шлях, як реалізувати це бачення?

 

Де саме має проходити межа між незалежністю та координацією політик центрального банку та уряду?

 

І ще ширшим стає коло запитань, якщо згадати виклики, з якими світова економіка зіткнулася за останнє десятиріччя, та нетрадиційні "рецепти", винайдені у відповідь на них.

 

Як мають узгоджуватися фіскальна та монетарна політика в умовах від'ємної реальної процентної ставки? Як не перетнути межу між координацією та фіскальним домінуванням в умовах політики кількісного пом'якшення? Куди зсувається ця межа, коли мова йде про порятунок банківської системи? І яким чином уряд та центральний банк мають взаємодіяти, щоб убезпечити економіку від ризиків, які несе в собі висока волатильність потоків капіталу?

 

Таким чином, наразі є чимало запитань. Відповіді доведеться шукати нам усім – спікерам та гостям конференції, які приїхали до Києва з півтора десятка країн – разом упродовж наступних двох днів.

 

 

Бажаю цікавих і плідних дискусій!

 

Дякую за увагу!

 

  На початок сторінки  
 
Остання модифiкацiя   31.05.2018