Доброго дня!
Вітаю вас на Щорічній дослідницькій конференції Національного банку України та Національного банку Польщі. Сьогодні ця подія особлива. По-перше, це п’ята, ювілейна конференція. По-друге, вона вперше проводиться виключно онлайн. По-третє, цього разу ми говоритимемо про дуже чутливу тему, особливо для сьогоднішнього світу, що потерпає від коронакризи: «Ринок праці та монетарна політика».
Хоча захід і дистанційний, ми зібрали в цій віртуальній залі спікерів та учасників із трьох десятків країн. Адже тема цьогорічної події актуальна в будь-якій країні світу.
Упродовж останніх десятиліть багатьом країнам світу вдалося приборкати інфляцію та досягти низького рівня безробіття. Проте економічна нерівність, старіння населення, міграція, а також безліч інших аспектів продовжують нести загрозу для економічного розвитку та довгострокової макроекономічної стабільності світу.
Погляньмо на ключові тенденції на ринку праці, які формують сучасну світову економіку
Насамперед йдеться про демографічні тенденції. Розвиток системи охорони здоров’я дозволяє людям жити довше.
Однак в умовах недостатньо високого рівня народжуваності це провокує поступове старіння населення. Як наслідок, збільшується навантаження на системи соціального захисту, зокрема й за солідарної пенсійної системи, – на працівників та державні бюджети.
Водночас разом із глобалізацією, лібералізацією ринків праці та розгортанням конфліктів у низці країн світ зіткнувся з посиленням міграційних потоків із країн з нижчим рівнем доходу до країн із вищим. За даними Міжнародної організації міграції, у світі сьогодні нараховується 272 млн мігрантів. Із них дві третини – трудові.
З одного боку, глобальна економіка виграє від економічної міграції. Країни, які приймають, – завдяки задоволенню потреб у необхідних робочих ресурсах, «омолодженню» робочої сили, підвищенню продуктивності праці, а також підприємницького хисту, якого в трудових мігрантів зазвичай більше ніж у тих, хто залишається вдома. Водночас країни-донори мігрантів отримують короткострокові дивіденди у вигляді грошових переказів, які є досить стабільними, якщо порівняти з іншими фінансовими потоками.
З іншого боку, міжнародна міграція має зворотну сторону – нестачу робочих ресурсів у країнах походження мігрантів, різноспрямований тиск на заробітні плати в країнах-реципієнтах і в країнах-донорах, навантаження на системи соціального захисту та охорони здоров’я. І я вже не кажу про соціально-політичні наслідки.
Ще один «плюс» міжнародної міграції – вона сприяє зменшенню економічної нерівності загалом у світі. За даними Світового банку, з 1990 року нерівність між усіма людьми світу скоротилася. Однак вигоди від економічного зростання всередині країн досі розподіляються дуже нерівномірно.
За даними Світового банку, з 2008 року економічна нерівність всередині країн переважно припинила підвищуватися завдяки тому, що у більшості країн разом із зростанням економіки збільшувалися й доходи менш забезпечених 40% населення. Проте ці 40% населення досі отримують менше 25% загальних доходів загалом усього населення. Відтак, попри досить позитивні тенденції, нерівність всередині країн досі навіть вища, ніж 25 років тому.
Коронакриза в більшості випадків лише погіршила ситуацію
Великий локдаун, як вже назвали поточну кризу, призведе до стрімкого зниження економічного зростання. За прогнозом МВФ, глобальна економіка втратить 3% реального ВВП цього року. Часткове відновлення відбудеться наступного року, але обсяг ВВП ще буде нижчим довірусного рівня. І це за умови, що пандемія та карантинні заходи поступово згортатимуться цього року, щодо чого існує високий рівень невизначеності.
Основний удар коронавірус завдав ринку праці. Через коронакризу у другому кварталі кількість робочих годин, відпрацьованих загалом у світі, може скоротитися на 10,5%, як порівняти з докризовим рівнем. Це еквівалентно 305 млн робочих місць, які передбачають повну зайнятість. Крім того, суттєво постраждати також можуть ще 1,6 млрд осіб, зайнятих у неформальній економіці, тобто близько половини глобальної робочої сили. Такі загрозливі цифри оприлюднила Міжнародна організація праці.
Здавалося б, для коронавірусу немає різниці – багата людина чи бідна, має висококваліфіковану професію чи робітничу. Однак насправді економічний ефект пандемії дуже не рівномірний. У сучасному світі чим бідніші люди, чим простішу та більш низькооплачувану роботу вони виконують, і чим більше вони покладаються на робочі місця як єдине джерело грошей, тим більше вони потерпають.
Як свідчить нещодавно опубліковане Center for Economic Policy Research дослідження групи економістів, одного з яких ми матимемо нагоду послухати завтра, попередні пандемії та кризи лише посилювали нерівність і навряд чи коронакриза стане винятком. А, можливо, навіть призведе до суттєвішого збільшення економічної нерівності, ніж її попередники, адже вона є більш всеохоплюючою і глибокою, ніж попередні кризи.
На жаль, Україна знайома з багатьма з цих проблем
Ми очікуємо, що в нашій країні зумовлений коронакризою рівень безробіття досягне піку у другому кварталі. Це – 11,5% проти 8,2% минулого року. Разом із поступовим пом’якшенням карантинних заходів, яке розпочалося наприкінці травня, і відновленням економіки рівень безробіття також піде на спад у другій половині року, хоча й залишиться вищим, ніж попереднього року.
Звільнення українців через «замороження» ділової активності не лише ускладнило працевлаштування, збільшивши навантаження на одну вакансію, а й продемонструвало, що легкого вирішення проблеми трудової міграції в Україні не буде.
Частина українців, які працюють за кордоном, навіть не поверталися додому під час запровадження карантину, оскільки їх, зокрема, лякала перспектива пошуку роботи в Україні. Вони радше залишалися без джерела доходів за кордоном, розуміючи, що після карантину зможуть знайти там роботу, ніж були готові шукати її тут. А ті, хто повернувся, тепер змушені конкурувати з «місцевими» звільненими за робочі місця із не завжди співставними зарплатами. Через це вони почали знову від’їжджати на заробітки за кордон, щойно стартувало пом’якшення карантинних обмежень, адже в тій самій Польщі, скажімо, потреба в українських працівниках нікуди не щезла.
Утім, більшість проблем українського ринку праці пов’язана не з Covid-19.
- По-перше, роками однією із системних проблем української економіки була невідповідність навичок шукачів роботи тим вимогам, які встановлюють роботодавці.
Згідно з результатами опитувань бізнесу ще наприкінці минулого року третина підприємств зазначали брак робочої сили серед ключових факторів, які обмежують виробництво. Частково саме тому, незважаючи на значний попит бізнесу на робочу силу, рівень безробіття у 2019 році був доволі високим.
Не останню роль у цьому відіграє те, що українська система освіти не встигає за змінами сучасного ринку праці, які відбуваються з огляду на глобалізацію і технологічний прогрес. Як наслідок, за оцінками Держстату, в Україні близько третини працівників із вищою освітою працювали за професією, що не потребує такої. Це один із найвищих показників у Європі.
- По-друге, низька продуктивність праці.
Продуктивність праці, попри зростання упродовж останніх 15 років, досі залишається низькою. Згідно з рейтингом МОП за цим показником ми перебуваємо в другій сотні серед країн світу. У 2019 році продуктивність праці в Україні була нижчою не тільки порівняно з країнами ЄС, але й деякими пострадянськими державами.
- По-третє, скорочення та старіння населення.
Україна займає 12 місце в світі за темпами скорочення населення, за даними Світового банку. Загалом на 10 працюючих в Україні припадає 11 пенсіонерів. Як наслідок, Пенсійний фонд потребує постійних доплат із державного бюджету. Це відволікає державні кошти від інвестиційних витрат, витрат на освіту та зумовлює нижчі темпи зростання потенційного ВВП.
Високе навантаження на тих, хто працює, ще більше посилює високий рівень неформальної зайнятості. У 2019 році кожен п’ятий працівник в Україні був зайнятий неформально. За прогнозами МОП, у 2024 році навантаження на працездатне населення з боку людей на утриманні зросте, якщо порівняти з 2019 роком, ще більше – на 6%.
- По-четверте, вже згадана трудова міграція.
Точних даних про кількість українців, що працюють за кордоном, немає. Однак, за різними оцінками, вона становить близько 3 млн осіб. Частина з них – сезонно. За оцінками НБУ, в минулому році за кордоном одночасно перебувало в середньому близько 2,5 млн наших громадян.
Для нас це подвійний виклик. Трудова міграція не лише позначається на кількості та якості робочих ресурсів і продуктивності праці всередині країні, а й робить нашу економіку суттєво залежною від обсягу грошових переказів. Україна займає 12-те місце в світі за абсолютною сумою вхідних грошових переказів та входить у 15-ку за їхнім співвідношенням до ВВП (крім острівних країн).
- По-п’яте, низький рівень участі жінок у робочій силі.
В Україні, якщо порівняти з Європою, недостатнє залучення жінок у робочій силі. Якщо рівень участі чоловіків у робочій силі серед населення 15 років і старше становить 65%, то жінок – 49%. Це пов'язано з ускладненим доступом до послуг із догляду за дітьми, низькою поширеністю часткових та дистанційних форм зайнятості. А низький рівень участі в робочій силі своєю чергою зумовлює низький рівень потенційного зростання ВВП.
Чим в таких випадках може допомогти монетарна політика?
Подвійний мандат, коли центральний банк ставить цілі і з цінової стабільності, і з досягнення повної зайнятості населення не надто поширений у сучасному світі. Ще з повоєнних часів такий мандат мають Банк Австралії та Федеральний резерв США, а рік тому до них приєднався Банк Нової Зеландії.
Однак не треба мати подвійний мандат, щоб брати до уваги ринки праці під час ухвалення рішень з монетарної політики. Адже ефективність монетарної політики залежить від глибокого розуміння центробанками механізмів, що керують ринками праці. Доведено, що існує тісний зв’язок між зростанням заробітних плат та інфляцією. Також значний вплив на інфляцію має й трудова міграція в багатьох країнах – як через пропозицію робочої сили і рівень заробітних плат, так і через грошові перекази й обмінний курс.
Скажімо, посилення трудової міграції з України в 2016–2019 роках, зокрема до Польщі, було одним із головних факторів швидкого зростання заробітної плати. Це призвело до збільшення собівартості і, відповідно, до зростання цін, особливо на послуги. Також в умовах низької продуктивності праці високі заробітні плати знижують конкурентоспроможність вітчизняних виробників, що стримує економічне зростання.
Чи аналізували ми це, здійснюючи монетарну політику? Безперечно.
Ба більше, ми, центральні банки, навіть за стандартного «одинарного» для таргетера інфляції мандата, опікуємося макроекономічною стабільністю, економічним зростанням, а отже – й рівнем безробіття.
Завдання центрального банку – знайти баланс між утриманням інфляції на рівні цілі та підтриманням економічного зростання. І як продемонструвала поточна криза, сприяти досягненню цілей можна й потрібно одночасно. Проте, враховуючи обставини, діяти потрібно рішуче й нестандартно.
Останніми місяцями ми спостерігаємо, як розвинуті країни, в яких процентні ставки вже й так на нульовій межі, вдаються до нетрадиційних інструментів монетарної політики.
А економіки, що розвиваються, в яких ще є простір для пом’якшення монетарної політики, покладаються на застосування насамперед стандартних інструментів.
Наприклад, ми в Національному банку багато зробили для підтримання економіки в період коронакризи та для зміцнення її спроможності швидко «стати на ноги» після завершення пандемії. Ми знизили ключову процентну ставку з 11% до 8% лише за два останні місяці і не виключаємо можливості її подальшого зниження. Ми розширили перелік інструментів підтримки ліквідності банків та полегшили доступ до них. Ми запровадили довгострокове рефінансування для банків до 5 років, розробили інструмент процентного свопу, а також уклали валютний своп з ЄБРР, щоб той мав змогу давати гривневі кредити українським підприємствам.
Отже, ми створили умови, в яких бізнес може отримати за доступними ставками кошти не лише на короткострокові потреби, а й на масштабні бізнес-проєкти, які потребують довгострокових вкладень. Ми вжили заходів, щоб впевнитися, що фінансова стабільність не стане ще одним джерелом проблем для економіки.
Однак сфера впливу центробанків має свої межі. Чи можемо ми боротися з тим, наскільки нерівномірно будуть відчувати відновлення економіки різні люди?
На мою думку, ні. В цьому ми маємо покладатися на уряди країн. У такі часи надважливими стають фіскальні стимули, в тому числі таргетовані заходи з підтримання рівня споживання для тих, хто через карантин частково чи повністю втратив джерело доходів. Ми, як і інші центральні банки, можемо лише забезпечити сприятливе монетарне середовище та пом’якшення умов на фінансових ринках.
Але це слушне питання, яке особливо актуально постало в період коронакризи. Ми матимемо два дні, щоб обговорити, зокрема, як монетарна політика впливає на економічну нерівність та чи має економічна нерівність бути серед цілей центрального банку. А також знайти відповідь на найбільш фундаментальне питання: наскільки виправданим є подвійний мандат центральних банків чи доцільніше фокусуватися на інфляції?
Дякую за увагу та бажаю свіжих ідей і цікавих дискусій!